Щоденник киянки Ірини Хорошунової. Постскриптум

Щоденник Ірини Хорошунової охоплює період із червня 1941 року до квітня 1944 року. Це не просто спогади, а опис подій у реальному часі

25 червня 2015 року редакція видання "ГОРДОН" почала публікувати нотатки зі щоденника київського художника-оформлювача Ірини Хорошунової, яка провела в окупованому Києві майже три роки і задокументувала, що бачила і знала, розповіла, як жили люди в місті під час Другої світової війни. Трирічний історичний серіал дійшов кінця. День у день разом із Хорошуновою ми стежили за подіями і долями людей, які опинилися в непростій ситуації. Вони вважали за краще залишитися у своїх будинках і стали свідками страшних подій – репресій проти інакодумців і геноциду народів. Ми дізналися, як, долаючи голод, випробування морозами та страхом болісної смерті в катівнях гестапо, кияни намагалися зберегти людський вигляд, не відступити від власних моральних принципів. Вийшло не в усіх.

28 квітня 2018 року видання оприлюднило останній запис зі щоденника за той самий день 1944-го. У ньому Хорошунова розповіла, як повернулася до Києва з Кам’янця-Подільського і, нарешті, сформулювала, чому вела щоденник: “Це будуть останні сторінки записок. Нехай залишаться вони пам’яттю про все, що було в ці страшні роки. Пам’яттю про всіх загиблих". А наостанок ми хочемо розповісти, чому вирішили опублікувати ці записки киянки.

Щоденник киянки: початок

Ідея публікації належить історику і журналісту Олександру Зінченку. Багато років тому він прочитав мемуари Хорошунової і загорівся ідеєю відкрити цей текст ширшій аудиторії.

“Щоденник Хорошунової – та заборонена правда, яку, скажімо, я, будучи у школі, не міг дізнатися. Період німецької окупації був табу. Про це намагалися не говорити, тому що багато чого, що відбувалося насправді, не вкладалося в кліше, стереотипи, упередження радянської пропаганди й офіційної історії. Коли мені до рук потрапив випуск альманаху "Єгупець" із щоденником Хорошунової, я зрозумів: це щось фантастичне. Не міг відірватися, ніч безперервно читав, завершив о четвертій ранку 22 червня. Цей жахливий символізм мене довгий час не відпускав. І коли ми з головним редактором видання "ГОРДОН" Олесею Бацман обговорювали якісь ідеї, я запропонував зробити серіал: день у день протягом того часу, який описує щоденник, у ті ж самі дати публікувати записки, щоб читачі видання могли пережити, що переживала Хорошунова", – розповів Зінченко.

Видавець альманаху "Єгупець", керівник Київського інституту юдаїки Леонід Фінберг надав текст щоденника виданню "ГОРДОН". 25 червня 2015 року редакція розмістила на сайті перший запис, який Хорошунова зробила того самого дня, тільки 74 роки тому.


Главный редактор издания "ГОРДОН" Алеся Бацман
Головний редактор видання "ГОРДОН" Олеся Бацман. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


“Сьогодні, коли в нас у країні війна, записки Хорошунової зазвучали інакше – сильніше, болючіше, яскравіше. Я особисто сприймала цей проект не як щось рейтингове, а скоріше іміджеве, що й мені особисто цікаво прочитати. Адже раніше щоденник не був доступним, а історію Хорошунової ніхто не знав. Яке ж було моє здивування, коли публікація викликала резонанс. У перші місяці нам написала величезна кількість читачів. Ділилися враженнями, просили видати у вигляді окремої книги (тому ми зробили спецпроект у нас на сайті), а скільки було прохань дати почитати для мами або бабусі цілком! Людей зачепила за живе людська історія Хорошунової. Це свідчить тільки про одне: сьогодні у країні колосальний запит на правду", – зазначила Бацман.

Завдяки відгуку читачів і їхній допомозі редакція почала власне розслідування, щоб якнайбільше дізнатися про Хорошунову та її життя після війни. Нам удалося розшукати колег Ірини Олександрівни, а також онуку її найкращої подруги Нюсі (Анисії Шреєр-Ткаченко) – Наталію Гозулову. Вона нам показала сімейні фотографії, багато розповіла і про щоденник, і про саму Хорошунову.

“Було цікаво дізнатися, що за людина Хорошунова. Ми почали шукати людей, які знали її, сусідів, фотографії. Знайшли. Й історія раптом ожила. Я наче зустріла молоду Ірину Олександрівну", – сказала Бацман.


Отклик читателя. Скриншот: Gordonua.com
Відгук читача сайта. Скріншот: Gordonua.com


Доля Хорошунової склалася непросто. Її батько рано помер від тяжкої хвороби, мати репресували наприкінці 1930-х років, а рідна сестра з маленькою донькою і тітка загинули від рук карателів під час окупації. Інших кровних родичів не залишилося. Саму Хорошунову від гестапо вберегли найближчі друзі.

У післявоєнні роки вона заочно закінчила Педагогічний інститут імені Максима Горького, а працювала художником-оформлювачем у музеях. Вона так і не вийшла заміж, власних дітей не мала. Усе життя прожила в сім’ї Нюсі. Спочатку всі разом тулилися в комуналці на Хрещатику, потім переїхали у квартиру на Печерську. Там Хорошунова прожила до самої смерті в 1993 році.

Щоденник киянки: розслідування

Поки ми розшукували відомості про Хорошунову, виявили чимало цікавої інформації про її щоденник. Виявляється, версія, опублікована на сайті "ГОРДОН", не єдина. Існували й інші записки. Частина з них – 37 сторінок про початок окупації Києва – зберігаються у фондах Національного музею історії України у Другій світовій війні. Три сторінки виставлено в експозиції. Дістати доступ до записок Хорошунової не так просто. Багато істориків ніколи їх не бачило наживо. А кореспондентові видання вдалося не тільки побувати у сховищі і на власні очі побачити документ, але і прочитати його. Тоді ми з’ясували, що Хорошунова переписала щоденник.


Дневник
Сторінки щоденника Хорошунової, які зберігаються в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Фото: Олена Посканна / Gordonua.com


“Скільки версій існує в реальності, ніхто не знає точно. Ірина Олександрівна неодноразово редагувала щоденник. Наприклад, відомо, що в 1980-ті роки вона переписувала текст, набирала на машинці і роздавала друзям і знайомим. Вона все життя хотіла опублікувати мемуари. Але єдина публікація за життя – це книга німецького дослідника Ерхарда Рой Віна "Шоа Бабиного Яру", яка вийшла в 1991 році, за два роки до смерті Хорошунової. Відомо, що він приїжджав у Київ, приходив до неї в гості і, очевидно, вона сама передала йому цей текст. Це той самий варіант, який зараз опублікував "ГОРДОН", – розповів історик, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка Микола Боровик.

Де зберігається оригінал цієї версії з підписом Хорошунової, опублікований у Німеччині, невідомо. Ще два варіанти щоденника зберігають у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Один текст більш ранній, інший – пізня переписана версія.

"У випадку записок Хорошунової ми взагалі не бачимо оригіналу, тексту, написаного безпосередньо під час війни. Не знаємо точно, чи існував він. Не знаємо, наскільки щоденник переписаний з оригіналу. Видно, що текст з осені 1941-го й до весни 1943 року відрізняється від тексту літа 1943 року. Я думаю, існувало якесь ядро, яке поступово розросталося. Але як водночас змінювалися факти та оцінки, важко судити. Хорошунова сама пише, що є частина записок, які вона викопала, потім, у 1944 році, вона писала на клаптиках, щось відновлювала по пам’яті, коли повернулася до Києва", – наголосив Боровик.

Професор славістики Канського університету Борис Черній також зазначив, що один із варіантів тексту, що зберігається в архіві, більш ранній і містить багато інформації про людей, події, а головне – про життя самої Хорошунової, її погляди, переживання, почуття і навіть особисте життя.


Борис Черний
Професор славістики Каннського університету Борис Черній. Фото із сімейного архіву


"Наприкінці окупації, навесні 1943 року, у Хорошунової трапився роман із німцем. Це той самий солдат, який приходив до неї вчити російську мову. Вони разом читали Олександра Блока, аналізували його поеми. Тоді зав’язалися дуже близькі стосунки. На мою думку, між молодими людьми було щось інтимне. З огляду на цей роман Хорошунова задумалася про те, хто такий ворог, чому в Київ приїхав німець, який не хотів воювати, не мав причини воювати, а його змусили. Чому він – ворог, хоча в них багато спільного. Ці роздуми становлять великий інтерес у плані філософії і в історичному плані. Було б чудово, якби "ГОРДОН" опублікував саме цей повний варіант щоденника", – заявив Черній.

Щоденник киянки: закінчення

Усі дослідники, із якими ми спілкувалися, в один голос говорили про велике значення щоденника Хорошунової для розуміння історії України. Можливо, він переписаний, може, суб’єктивний, зате подає широку панораму життя окупованого міста, показує побут людей і їхню поведінку в екстремальних ситуаціях. Професор Черній зазначив, наскільки його здивувала описана Хорошуновою здатність людей звикати навіть до найстрашніших умов життя.


Хорошунова
Хорошунова все життя працювала художником-оформлювачем. Серед її робіт чимало ленінських кімнат. Фото із сімейного архіву Наталії Гозулової


"Здається, ще крок – і буде неминуча загибель. Але ситуація погіршується, а людина переступає цей поріг і мириться з погіршенням. Ще одна захисна властивість психіки, зазначена Хорошуновою, – здатність забувати. Вона писала, що вже і про загибель євреїв усі забули, і про події на фронті "забувають думати", бо зайняті своїми турботами. Із філософської точки зору ці міркування становлять величезний інтерес", – розповів Черній.

Він високо оцінив стилістику щоденника і здатність Хорошунової аналізувати події, нікого водночас не засуджуючи.

"Уважаю, що щоденник має особливе значення сьогодні, коли в Україні йде війна. Він дає можливість зрозуміти, як живуть люди в окупації, що відчувають. Я думаю, жителі Донбасу зараз відчувають те ж саме, що й кияни у 1941–1943 роках. Можливо, вони й хотіли б відчувати ненависть до ворогів, окупантів, але не можуть. Є щось сильніше, людське, що змушує їх зав’язувати контакти з тими, із ким доводиться жити поруч тут і зараз. Щоденник Хорошунової цікавий для розуміння такої важливої сторінки сучасної української історії, як окупація", – стверджує Черній.


Боровик
Історик Микола Боровик. Фото: hromadske.ua


Боровик звернув увагу на те, як кияни збирали та аналізували інформацію.

"Для людей в окупації пошук інформації був життєво важливим. Потрібно було зорієнтуватися, коли і що робити. Зі щоденника видно, що спочатку кияни були впевнені в перемозі німців, але вже в 1943 році не сумнівалися в перемозі СРСР і поводилися інакше. А в проміжку між цими часовими відрізками намагалися збагнути, що до чого. Із джерел інформації були тільки радіо, окупаційні газети і чутки. Партизани і підпільники розкидали листівки, але їх було дуже мало. Зате в людей була навичка читати між рядків, набута в радянський час. Також Хорошунова читала німецькі газети, за якимось ознаками намагалася зрозуміти, що відбувається насправді", – сказав Боровик.

Він підкреслив, що для нього щоденник Хорошунової – не просто свідчення очевидця подій, а ще й ілюстрація того, як в радянські роки люди визначали, що можуть розповісти про особистий життєвий досвід.

"Я хочу зрозуміти, наскільки тодішня пропаганда могла змінити пам’ять про війну та оцінки власного життя. Читаючи щоденник Хорошунової, я намагаюся усвідомити, як люди дізнавалися, що можуть сказати, а що – ні. Особливо коли хотіли розповісти про війну щось відмінне від догми, коли намагалися знайти баланс між своєю правдою, яка виправдовувала їхнє життя і поведінку під час окупації, й офіційною версією історії", – розповів Боровик.


Александр Зинченко
Історик Олександр Зінченко. Фото: Ivan Honchar Museum / Facebook


На думку Зінченка, суб’єктивний підхід автора – важлива особливість щоденника. Це дає читачеві можливість поглянути на події крізь призму сприйняття однієї конкретної людини з її світоглядом, уявленням про добро і зло, ставлення до певних політичних та ідеологічних явищ того часу і завдяки цьому доторкнутися до емоцій та уявлень певних кіл населення Києва.

"З одного боку, Хорошунова сприймає радянську владу як свою – "наші", пише вона. З іншого боку, ця влада репресувала її близьких. Але вороги в її розумінні – це ті, що прийшла. Така складна в неї система координат. У нас весь час намагаються історію пофарбувати у два кольори – білий і чорний. Насправді в історії багато відтінків. І щоденник Хорошунової вчить нас мистецтву відрізняти інші кольори і відтінки в історії", – підкреслив Зінченко.


Документ из архива СБУ, где упоминается Хорошунова
Скан документа зі згадкою Хорошунової з фонду №16 – Спецповідомлення НКВС УРСР у ЦК Компартії України. Наразі зберігається у галузевому державному архіві СБУ


Головний редактор видання "ГОРДОН" зазначила, що робота з історичними документами залишиться одним із пріоритетних напрямів сайта.

"Якщо ти не знаєш, як було, не зможеш зробити правильні висновки, навчитися і не повторювати помилок минулого. Тому ми співпрацюємо з істориками, із галузевим держархівом СБУ, Національним музеєм історії України у Другій світовій війні. Ми плануємо розвивати наші проекти. Уважаємо важливим публікувати відкриті документи, не обмежуватися версіями пропаганди того чи іншого режиму, а шукати свідчення і спогади людей, які допоможуть зрозуміти, що відбувалося насправді. Нам особливо цікаві праці дослідників, які працюють з архівними документами, спогадами, листами і по крихтах збирають цілісну картину минулого, а ми подаємо їхні дослідження в комфортному для читача вигляді", – підсумувала Бацман.

Від автора

Коли у 2015 році почалася публікація щоденника киянки, я й не припускала, яку роль Ірина Хорошунова відіграє в моєму житті. Я читала її записки, мимоволі проводила аналогії, але не могла зрозуміти, навіщо мені ця трагедія минулої війни, коли мало не кожного дня гинуть захисники мого сьогодні.

Я активно включилася в процес знайомства зі щоденником, коли дістала завдання провести розслідування і дізнатися все можливе про Хорошунову. Спочатку це здавалося нереальним – занадто багато невідомих у завданні. Заповнити прогалини допомогли небайдужі читачі, науковці, музейники. Мені пощастило поспілкуватися з рідними і знайомими Хорошунової, побачити на власні очі її рукописи, познайомитися з дослідниками її спадщини.

Немов на знак удячності за увагу Ірина Олександрівна познайомила мене з дивовижними людьми. Наприклад, до зустрічі із заступником директора Національного музею історії України у Другій світовій війні Людмилою Рибченко мені здавалося, що музей – кладовище раритетів, де навіть працівники вкриті шарами багатовікового пилу. Але я побачила цілеспрямованого дослідника, який шукає і знаходить можливість зробити історію зрозумілішою і ближчою.

Професор Борис Черній став для мене не тільки джерелом цінних знань про рукописи Хорошунової, але й близьким другом. Зовсім нещодавно він завершив роботу над перекладом щоденника Хорошунової французькою мовою. Книга пішла у друк і побачить світ восени 2018 року. Європейцям відкриється ще одна сторінка історії Києва. Я дуже рада цьому. Єдине, про що шкодую, що французи прочитають повний щоденник Хорошунової раніше за українців.

Коли, здавалося, усі джерела знань вичерпано, з’ясувалося, є ще одне – Микола Боровик. Викладач історії КНУ імені тараса Шевченка, дослідник джерел пам’яті про Другу світову війну. Він вивчає життя Хорошунової. Його захоплює сама особистість Ірини Олександрівни, якою людиною вона була і чому чинила так, а не інакше. Думаю, незабаром ми прочитаємо про це у книзі Боровика.

Мені здається, я стала краще розуміти Хорошунову. Мимоволі її записки змусили мене задуматися про українців в окупованих Росією Криму та Донбасі, почати внутрішній діалог про те, чи можемо ми засуджувати тих, хто залишився там, чи маємо право вимагати від них рішучих дій. Історія перестала бути чорно-білою, а разом із нею і події, що відбуваються сьогодні.

Про долю автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової, а також про сам щоденник читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/shchodennik-kijanki-irini-horoshunovoj-postskriptum-246404.html”

Цена: 550$

Обращатся : [email protected]

До того как узнал правду о себе, был правдолюбом. (Б.Крутиер)